Він народився в маленькому селі Рівне на півдні Одеської області. Його виховувала мати, яка все життя пропрацювала дояркою.

Дмитро згадує, як у сім років йому довелося опановувати процес доїння.

День – автобусом, день – трактором

– Мама працювала швидко, щодня доводилося доїти по двадцять і більше корів. Ледве встигав видоїти, але пишався тим, що хоч трохи полегшив роботу мами», — розповідає бізнесмен Тарутинський.

Надихнувшись любов’ю до тварин, він вирішив, що стане ветеринаром. Але чи то міська метушня не тішила його, чи то доля приготувала йому іншу долю – справи на навчання так і не дійшли.

Одразу після служби в армії повернувся в село і почав учителювати в школі – викладав початкову військову підготовку в рівненській школі. У важкі 90-ті, коли йому доводилося шукати джерела доходу, щоб якось зводити кінці з кінцями, в ньому прокинулася підприємницька жилка. Дмитро вирішив зайнятися торгівлею, і з часом відкрив невеликий бар у селі.

У 1997 році він уже очолив місцевий колгосп і за три роки розрахувався з боргами господарства, поставивши його в один ряд із сусіднім прогресивним колгоспом «Делен». Однак у 2000 р. колгоспи почали ліквідовувати. Дмитро, взявши з активів колишнього колгоспу 14% закріплених за ним земель – а це 500 га – почав їх обробляти самостійно.

«Сказати, що це було важко, — нічого не сказати. Щоб заробити на обробіток землі, я купив автобус і возив людей в Одесу. День працював на автобусі, день на тракторі в полі. Так у мене з’явилися заощадження, які я вклав у нові транспортні засоби для пасажирських перевезень, – розповідає підприємець.

Якось у пошуках будівлі для свого автопарку він купив приміщення колишнього хлібозаводу. Я прийшов на підприємство і зрозумів, що воно, будучи на межі вимирання, продовжує працювати. Картина, за словами Дмитра, була гнітючою: співробітники працювали в калошах, дах протікав, в кімнатах було холодно. Але навіть у цих важких умовах свіжий хліб діставали з печі. І ось, більше 10 років тому, Дмитро вирішив розвивати цей бізнес і щодня радувати земляків домашнім тарутинським хлібом.

З часом облаштував територію, змінив частину обладнання, придбав і встановив піч на дровах. І робота закипіла. Основним завданням оновленої пекарні було виготовлення домашнього хліба на живих дріжджах і без штучних добавок. І сьогодні молодий дружній колектив щодня виготовляє 2000 хлібобулочних виробів 27 видів!

Хліб зі смаком бессарабських спецій

Дружина Дмитра Марія, будучи головним технологом, впроваджує у виробництво сучасну випічку тостового хліба, але особливу увагу приділяє бессарабським традиціям. Так, лише в печі Тарутинського хлібозаводу, яка, нагадаю, працює не на електриці, а на дровах, печуть солоний хліб.

«У моєму дитинстві, дістаючи хліб з печі, моя бабуся відламувала ще димлячу скибку, посипала її сумішшю спецій і давала мені цю неймовірну смакоту. Тому на нашому виробництві я вирішила створити хліб, в якому вже є набір звичних нам гострих спецій. Наші клієнти дуже люблять цей хліб», – каже Марія.

З початком війни в Україні Дмитро Георгійович активно почав допомагати військовим на фронті. Допомагає сьогодні. Щоденно постачає хліб у сусідню військову частину. Періодично хліб з Тарутіно відправляється і на південний фронт. Туди нещодавно поїхав і мікроавтобус, подарований військовим директором хлібокомбінату. Весь салон газелі, звичайно ж, був забитий хлібом.

Основні правила сім’ї

Кожна людина – це джерело багаторічного досвіду та життєвої мудрості. Я також дізнався про дві дуже цінні речі від Дмитра. Перше, що мене приємно здивувало, це правило родини Марашлець: усі члени родини повинні вміти робити все те, що робить родина. Якщо хтось із працівників не може вийти на роботу, то будь-хто з членів родини власника повинен мати можливість замінити його. Так тут усі вміють і тісто місити, і орати, і хліб пекти.

А ще надовго запам’ятається давня мудрість, яку Дмитро перейняв від бабусі. У перекладі з болгарської це звучить так: «Мало те, що ти мав, а те, що зміг зберегти, багато».

Дмитро Марашлець зміг врятувати та розвинути вмираючу пекарню, і сьогодні смачний домашній хліб є на столах багатьох жителів Тарутинської громади. А пекти хліб і нести ним радість у домівки своїх земляків – це щастя. Творіть, друзі. Зберігати та розвивати те, що дісталося нам від предків.

Читайте також: