Одеські книги, повні дивовижних історій

І якщо не секрет, то відповідь на питання, як у дні повномасштабної війни, яка триває вже чотирнадцять місяців, залишатися сильним духом, жити повноцінним життям, а також дарувати іншим радість. , надія і підтримка.

Протягом усього трудового життя Олена працювала з дітьми з особливими потребами. І для цих дітей, а потім і для своїх онуків вона складала вірші та дивовижні історії. Каже, це було не просто хобі, а щось «само собою зрозуміле», без чого вона просто не уявляла роботу та відпочинок.

Потім її онуки підросли і питали бабусю Лесю (так з дитинства звали Олену, так народилося її друге ім’я на обкладинках книжок), чому вона не видає ці оповідання для інших дітей. І почала видавати свої книжки. А ще вона стала автором близько сорока книг для дітей і підлітків. Самих різних, в тому числі – і про улюблене місто.

Головне призначення одеського письменника

Дивлюся на книги Олени Карачевської і дивуюся: яка багата творча палітра: ось розкішне видання з 12 книжок «Казки Бабуні Лесі» — для найменших читачів, а ось — уже для старших дітей, для підлітків. Але новенька книга «Одеські коти» порадує і дорослого читача, і дитину.

Здається, дарувати радість – головне призначення Олени Карачевської?

«Я дуже стараюся, щоб це було так. І скажу відразу: я вважаю себе щасливою жінкою. Так, я вже на пенсії, до того ж у мене серйозна проблема зі здоров’ям – цукровий діабет…

Змінився новий етап мого життя: я дарую свої книги дитячим бібліотекам, зустрічаюся з дітьми, розповідаю їм історії з книжок, бачу вдячний відгук і радість в їхніх очах… Отже, моя робота важлива і потрібна. Якось одна дівчина на такій зустрічі, а це були діти з однієї групи з особливими потребами, навіть намалювала мій портрет, подарувала його мені. Один з найкращих подарунків у моєму житті!

Коли прийшла повномасштабна війна…

Наша розмова з Оленою якось сама собою переходить до самої теми…

«Я знав, що буде війна. Ніхто в моєму оточенні в це не вірив, і я навіть готувала до цього своїх дітей. Ну, щоб у них не було шоку, як у багатьох-багатьох. Це було в повітрі, що це станеться. Знаєте, після закінчення навчання мене розподілили в Придністров’я. Коли там почався весь цей військовий кошмар, вона втекла до рідного міста. Мені тоді довелося тікати від «русского мира» на човні по Дністру. Тож це моя друга війна…

– Ви кажете, що цього разу не було шоку. Що сталося? Переляк?

– Ні, ні я, ні мій чоловік не могли дозволити собі таких вільностей. Маємо приватний будинок. Одразу викликала всіх дітей із сім’ями. Разом швидко облаштували (у нас приватний будинок) укриття в підвалі. Ми вирішили, що нікуди не підемо. А ще у нас біда в хаті: старший онук — «хребет»… Пам’ятаю, я дивився на дітей і онуків, переконуючись у своїй правоті, що «справився» ще до війни: Я не побачив у них найнебезпечнішого — паніки.

Про «осередок оптимізму» та віри у Перемогу

– Тобто ваші професійні психологічні здібності не знадобилися з початком війни?

Не для моїх дітей і онуків. Але мені доводилося спілкуватися з сусідами та деякими знайомими як психологу. І зараз іноді доводиться: іноді люди телефонують, просять допомоги чи просто запитують поради.

– А у вашій родині ви – осередок оптимізму, я правильно зрозумів?

– Ну хто, якщо не я? Взагалі я такою народилася, я – в тата. Він був дуже сильною і позитивною людиною. До того ж я з Одеси!

– У що ти віриш?

– Я вірю в Бога. Мене досі питають, чи вірю я в Перемогу. Я не просто вірю, я вірю в це. З першого дня війни я впевнений. І взагалі, подумайте самі: ну а як могло бути інакше?

Читайте також:

Фото автора