Як перші одесити вирішували проблему питної води

Відсутність великих джерел прісної води стала неприємною несподіванкою для перших поселенців негостинного причорноморського степу. Щоб забезпечити себе хоч трохи питної води, почали копати криниці. Однак ця вода була недешевою, а крім того, через близькість до поверхні містила багато шкідливих домішок.

У 1808 році жителі міста звернулися до уряду з проханням про будівництво водопроводу, але міська влада проігнорувала це звернення. Тоді вирішенням проблеми зайнялися самі одесити, а купець Яків Тихов, а згодом інженер-полковник Шишов запропонували проект водопроводу з Дністра. Губернатор Михайло Воронцов особисто вирушив до Петербурга, сподіваючись, що уряд підтримає новаторську ідею і не залишить одеситів без прісної води. Проте його сподівання не виправдалися – чиновники байдуже знизували плечима, аргументуючи це тим, що будівництво буде занадто дорогим, а грошей на це в казні немає.

Одесити виживали за рахунок дощової води

Тим часом одесити, щоб не померти від спраги, вдалися до всього серйозного, використовуючи для пиття навіть дощову воду. По водостічних трубах і каналах він стікав з дахів у спеціальні резервуари, де очищався за допомогою фільтрів із гравію та деревного вугілля. Звідси водовози розвозили його в бочках по місту. Дощову воду одесити називали «солодкою» і віддавали їй перевагу перед будь-якою іншою. Але основним недоліком такої води було те, що вона швидко псувалась, а сам метод «працював» лише за умови сильних опадів.

Одеські фонтани

Нарешті, на радість городян, неподалік від моря виявили джерела прісної води або, як тоді казали, фонтани. Залежно від кількості води в них джерела отримали назви – Великий, Малий і Середній Фонтан.

Перший водопровід Пішоні та Ковалевського

Минав час, місто росло і незабаром вода з фонтанів перестала задовольняти потреби містян. У міській думі знову заговорили про водопостачання. Проте ця ідея схвилювала уяву не лише місцевих вождів, а й купців, оскільки першим обіцяла вічну вдячність одеситів, а другим — нечувані прибутки. До міської думи стало надходити багато проектів водопостачання, але вони або не враховували місцеві реалії, або були занадто дорогими.

Справа зрушилася з місця лише тоді, коли власник порохового заводу Пішон і капітан у відставці Віттенберг запропонували власним коштом побудувати в Одесі водопровід з джерел Великого Фонтану. Можливо, вирішальним став фінансовий момент, адже згода міської влади була відразу.

Коли почалося будівництво, виявилося, що план є планом, а технічних знань ентузіастам катастрофічно не вистачає. Робота просувалась повільно, а потім, у розпал роботи, Пішон помер. Можливо, водопровід не був би побудований, якби до походу не приєднався таганрозький купець Тимофій Ковалевський, який повністю взяв на себе відповідальність за будівництво.

Він побудував водонапірну вежу та насосну станцію, обладнану за останнім словом техніки – паровими двигунами та поршневими насосами. Через чавунні труби, замовлені за кордоном, вода потрапила в металевий резервуар ємністю 1000 тонн, розташований на розі вулиць Старопортофранківської та Великої Арнаутської.

Відношення одеситів до води з першого водопроводу

В одеситів було сильне упередження щодо води з-під крана, яку вони називали «машинною». З більшою охотою все ж використовували дощову воду з цистерн. А потім працівники Ковалівського, намагаючись збільшити потік води, торкнулися солоного джерела, і вода з-під крана набула гіркувато-солоного смаку. Після цього «машинна» вода стала користуватися ще меншим попитом.

Окрім лиха, зсув пошкодив будівлю водогону. Справи Ковалевського почали йти все гірше, і, зрештою, він опинився на межі банкрутства. Згідно з легендою, бізнесмен піднявся на побудовану ним водонапірну вежу і кинувся звідти на каміння …

Другий водопровід від Дністра

Після смерті Ковалевського стало зрозуміло, що його водопостачання довго не вистачить, і одеситам знову довелося думати про те, як не залишитися без води. До міської думи знову почали надходити пропозиції та ідеї — одна фантастичніша за іншу. Чиновники тільки ламали собі голову: як із усіх цих креслень та пояснювальних записок вибрати єдиний проект, який раз і назавжди вирішить проблему прісної води в місті.

Цього разу ситуацію врятували петербурзький купець Вільгельм Швабен і англієць Джон Мур. Їх ідея була не нова – вони пропонували провести воду з Дністра до Одеси. Крім того, за їхнім проектом вода мала йти на околиці міста, чого не було навіть у столиці. І міська влада, яка 60 років тому відхилила подібну пропозицію одеситів, цього разу вхопилася за неї, як за соломинку.

Зараз до створення Одеського водопроводу залучені найсерйозніші іноземні компанії, одна з яких, Joseph Quick and Son, розробила подібні проекти для Лондона, Берліна, Антверпена та інших міст Європи.

Початок будівництва другого водопроводу

Восени 1872 року з риття траншей і прокладання труб почалося будівництво другого одеського водопроводу. Місто набуло до болю знайомого вигляду – розриті вулиці, які під час дощу перетворювалися на справжню трясовину, купа труб, крики робітників, гуркіт возів. Будь-яка поїздка, навіть на невелику відстань, перетворювалася на своєрідну «російську рулетку» – ні водій, ні пасажири навіть не підозрювали, доїде екіпаж до пункту призначення чи потрапить у чергову «грязьову пастку».

Проте містян втішало те, що будівництво йшло досить швидкими темпами. Сантехніку та нержавіючі чавунні труби закуповували за кордоном. На випадок погодних катаклізмів або непередбачуваних обставин були обладнані резервні резервуари, в яких зберігався «аварійний запас» води. Першими воду отримали мешканці Молдаванки, Слобідки та Пересипу, а через рік – жителі хуторів.

Відкриття другого одеського водопроводу відбулося 9 вересня 1873 року на Соборній площі. Опівдні одесити, що зібралися, побачили, як перший струмінь фонтану, що відкрився тут, вибухнув, виблискуючи всіма кольорами веселки.

Через рік водопровід став власністю міста. Щоправда, як водиться у темпераментних південців, обійшлося не без скандалу та взаємних докорів між будівельниками та міською владою. Навіть деякі англійські газети вступили в сварку. Проте все це не могло затьмарити радості одеситів від появи в місті надійного водопостачання.

Водопостачання з Дністра в цифрах

Під час будівництва водопроводу чавунні труби прокладали в траншеї вручну, що зараз може здатися справжнім подвигом. Вага однієї такої труби перевищувала 1,5 тонни, а довжина сягала 4 метрів.

Щоб зрозуміти, яку титанічну роботу виконали будівельники, досить згадати, що вони проклали 257 кілометрів труб.

Пропускна здатність збудованого водопроводу становила понад 2 млн відер на добу, а тривалість робіт – не менше 6 годин на добу.

Всеросійський з’їзд сантехніків заснував Одесу

В кінці 19 століття в країні почали проводити водні конгреси. Ініціатором цього починання став головний міський інженер Одеси Василь Зуєв.

У 1899 році в нашому місті відбувся IV Всеросійський з’їзд водопровідників. Воно відбулося у великій залі міської думи. Тут вирішувалося багато теоретичних і практичних питань стандартизації, фільтрації та вимірювання витрати води.

Як в Одесі з’явився колодязь з пам’ятником

У місті досі можна побачити колодязі, з яких колись одесити добували воду. Такий колодязь донедавна знаходився вздовж вулиці Дерибасівської №3, у якому колись жив відомий одеський скульптор Микола Блажков.

Згідно з міською легендою, шанувальники есперанто з Болгарії замовили йому бюст творця мови Людвіга Заменгофа. У домовлений час за готовою скульптурою ніхто не прийшов, і бюст скромно лежав у кутку подвір’я, лякаючи його мешканців. Аби шедевр не пропав даремно, підприємливі сусіди вирішили використати його як слід – притиснути кришку криниці, яка збереглася споконвіку та викликала нездоровий інтерес у місцевої дітвори.

Через кілька десятиліть колодязь все ж заклали камінням, але пам’ятник Заменгофу залишили на колишньому місці, спорудивши для нього постамент. На згадку про скульптора поруч із ним завжди стояли живі квіти.