Головний лікар: Я вів щоденник з перших днів війни, але коли нас сміливо вивели за двері госпіталю, ми навіть капців не взяли

Він очолював районну лікарню майже 10 років, попри всі труднощі медицини, за останні роки вдалося дещо модернізувати заклад, закупити нове медичне обладнання, провести ремонти у відділеннях, підготувати лікарів суміжних спеціальностей, працевлаштувати молодь. лікарів, запроваджено нові методи обстеження, значно зросла заробітна плата. Здавалося б, життя в очікуванні кращого майбутнього пішло на підйом. У головного лікаря часто не вистачало часу, щоб уважно стежити за політичними подіями в країні. Лікар не вірив у повномасштабну війну, як і більшість українців. Тому ранок 24 лютого став для нього справді шокуючим.

– Дзвінок із Харкова від сина-студента о шостій ранку мене шокував. Син звернувся за порадою, бо не знав, як діяти, в небі над містом літаки скинули бомби, які одразу спалахнули. Трохи оговтавшись від шокуючої звістки, після розмови з сином я зателефонувала колезі, чия донька вчилася в університеті в Харкові, він сказав, що вже майже на півдорозі. Я розумів, що це нелегкий день на роботі. Звичайно, він не відмовився. Тож вдалося вивезти дітей із перших гарячих точок країни. Але через тиждень вони самі опинилися в повній реальності війни. Звичайно, тоді ніхто з нас не міг уявити, що на нас чекає попереду. З того часу лікарня стала моїм постійним місцем проживання. Там пройшло все професійне життя, яке зараз часом стає мрією.

Медсестра: Воду носили з колодязя, вибиті вікна закривали картоном

24 лютого вранці на роботу вийшла медсестра хірургічного відділення Тетяна Донець. Вже по дорозі я побачив незвично велику кількість машин, які одна за одною прямували до виїзду з міста. Тетяна, як і більшість українців, прокинулася того дня, ще не вірячи в серйозність загроз повномасштабної війни, сподіваючись, що все не так серйозно. Але жахливі факти з новин змусили мене прийняти реальність.

Перший робочий день військового життя, як і всі наступні, був на межі неусвідомленого стресу та блокбастерного божевілля.

Головний лікар: Перших поранених бійців ми отримали ще до окупації міста, а потім хитрістю врятували їх від окупантів

– Як тільки місто захопила російська армія, стало відомо про перших загиблих і майже всі установи та підприємства припинили роботу, місто спорожніло. Тоді було відчуття, що працює тільки наша лікарня. Зникло світло, опалення, комунікації.

Якщо ранок був тихий, до лікарні приходило багато людей, то це було єдине соціальне місце, де можна було отримати якусь інформацію. Тоді люди, як і ми, помилково вважали, що територія лікарні – безпечне місце. Хірургія та реанімація повинні працювати цілодобово. Лікарям і більшості медперсоналу довелося жити в лікарні тижнями, деякі навіть залишалися в лікарні весь час. Адже через непередбачені обстріли та комендантську годину добиратися на роботу стало проблематично. Комусь у стінах лікарні було не так страшно, як вдома. Звісно, ​​перестав працювати громадський транспорт, раптово почалися такі обстріли, що доводилося повзти до якогось укриття, якщо це траплялося десь по дорозі.

Пам’ятаю, перших військових поранених ми отримали ще до окупації міста. Їх привезли з токмацького напрямку, там вже були бої, але наша оборона не витримала позиції і багато хлопців отримали поранення. І вже зайняті, щоб врятувати поранених бійців, ми встигли їх замаскувати (переодягнути в цивільне та сховати форму, загіпсувати, де потрібно) і спробувати переправити на підконтрольну Україні територію. Потім деякий час могли курсувати швидкі. Під обстрілом, але вони працювали. Завдяки швидкій ми мали можливість привозити із Запоріжжя ліки, перев’язувальні матеріали. Тому дефіциту на можливість надання медичних послуг у нас не було. Були й продовольчі запаси: цибуля, картопля, олія. Великою проблемою була відсутність електроенергії та тепла. Після першого масштабного обстрілу міста будівля лікарні залишилася без вікон. Щоб зігрітися, ми нагрівали воду на плитах і, коли працював дизель, розливали її в пластикові пляшки і ставили в ліжка хворих, які були у важкому стані, так ми грілися. Температура в коридорах, де лежали хворі, була +3-5.

Медсестра: «Роблаштувати польову кухню»

—У перших числах березня окупанти були з нами. Відтоді життя змінилося для кожного. Без світла. Без тепла. Без води. Немає зв’язку. Операції та інші маніпуляції доводилося проводити при ліхтарях, а потім і при свічках. Генератор використовували згідно з графіком, тому що не уявляли, скільки вистачить пального.

Після масштабних обстрілів, коли лікарня залишилася без вікон, ми з усіх сил закривали їх картоном і плівкою. Вони витягли старі дерев’яні рами і закрили ними голі вікна. Тоді до лікарні приходили небайдужі люди, які пропонували свою допомогу, допомогли відмити скло, забиті вікна плівкою. Але весна видалася морозною, температура вночі опускалася до -12. П’ять поверхів будинку миттєво стали непридатними для перебування. Ліжка з хворими вирішили перенести в коридор, там все-таки комфортніше. Пацієнтів, які могли ходити, просили приходити лише на перев’язки.

Місто обстрілювали та бомбардували. Тоді медпрацівники, звісно, ​​не працювали за графіком, декому доводилося працювати по шість-сім днів поспіль, тому що не всі медпрацівники мали можливість потрапити на роботу через небезпеку та страх. Перехрестя головних вулиць контролювали російські солдати. Перевіряли всіх, хто потрапляв у поле зору. Коли закінчилися всі запаси води, ми пішли з флягами до старого колодязя, через дорогу від лікарні. Кілька разів працівникам МНС вдалося привезти воду. Уявіть лікарню без води! У нас були генератори, але вони обслуговували лише медичне обладнання, наприклад, дихальні апарати, стерилізатори інструментів і так далі.

Головний лікар: «ВІДвід того, що ці важкі травми були навмисними, стало справді моторошно »

«Великою проблемою було зберегти донорську кров, яка на той момент була в лікарні, у відповідних температурних умовах. Потім у всіх, хто залишився в лікарні, з’явилися нові обов’язки. Економіст стежив за температурним режимом холодильників з препаратами крові, енергетик став відповідальним за приготування їжі, начальник постачання контролював генератори.

Стало по-справжньому моторошно від тривалого обстрілу, внаслідок якого на подвір’я госпіталю по дорозі до нас влітали машини з пораненими та вмираючими. У моїй пам’яті досі страшні спогади про те, що відбувається: тяжкопоранені мирні жителі з відрубаними кінцівками чи відкритими черепно-мозковими травмами, мороз по шкірі. Персонал тоді поводився мужньо, всі розуміли, що ніхто, крім нас, цього зробити не зможе. Люди гідно виконали свій обов’язок з молитвою, щоб усе це жахіття якомога швидше закінчилося. А ще пам’ятаю, як одразу намагалися з’ясувати, звідки привезли поранених, щоб зрозуміти, в якому районі був обстріл, бо постійно хвилювалися за рідних.

Я робив короткі записи в щоденнику про те, що відбувається, робив багато фотографій, намагався все виправити. Десь у середині березня окупанти зайняли підвальне приміщення госпіталю, а підсобний двір і гаражі стали складами для свого обладнання та боєприпасів. Деякі з них мали надавати медичні послуги. Серед них були й дагестанці, які казали, що приїхали воювати за контрактом, щоб заробити грошей, і не хочуть нікого вбивати, що ця військова ситуація суто політична і вони ні в чому не винні. Серед поранених був один бурят, 19 років, який розповів, що був призваний на військову службу три місяці тому; він майже не міг говорити російською.

Контингент, який нам вдалося побачити, думаю, вразив усіх. Це були молоді і досить неписьменні хлопці, брудний одяг, зброя. Тоді ми не розуміли, як нам взагалі поводитись і які це матиме наслідки. Навколо було багато страху. Тепер усім стало зрозуміло і нікого не дивує їхня поведінка, за що ці солдати так прославили російську армію крадіжками і жорстокими знущаннями. Мабуть, у цьому їхня суть.

Медсестра: Минуло сім місяців, як ми вийшли з окупації, але ми все ще видужуємо

Красива, тендітна і ніжна Тетяна Донець згадує свій морально-емоційний стан під час окупації як абсолютно бойовий. Вони, як роботи, працювали і не піддавалися обставинам. Але зізнається, що коли до лікарні почали надходити мирні жителі з пораненнями, нерви здали маленькі діти з відрізаними кінцівками, які померли від ряду юнацьких ран дорогою до лікарні.
«Ми продовжували працювати навіть тоді, коли окупанти зайняли лікарню. Спочатку вони зайняли підвал, де ми ховалися під час обстрілу. А в останні дні березня забрали всю лікарню. Наступного дня ми з чоловіком, склавши речі в рюкзаки, ледве вибралися з окупованого району. Цей день важко запам’ятати, бо шлях був надто ризикованим і нелегким. Я вдячний тим незнайомцям, які відвезли мене до своєї машини. Мій чоловік був на іншому автомобілі. Шлях у сто кілометрів вимушеного шляху видався найдовшим випробуванням. З чоловіком ми зустрілися вже на підконтрольній території України. Ми ще приходимо до тями.

Головлікар: Окупанти забирають в українців не лише пральні машини, а й тапочки лікарів

– Ми думали, що весь час війни будемо працювати в нашому госпіталі. Але через місяць у нас з’явилися нові «господарі». Прибув медичний батальйон з молодими бурятськими лікарями та медсестрами. Нас усіх відправили додому і пообіцяли, що не будуть втручатися. А вранці ми повернулися, але територія лікарні нам була недоступна. Вони встигли відгородити під’їзди, встановити камери спостереження, виставити охорону та розвісити таблички з повідомленням про замінування об’єкта. Не одразу, але головні особи вийшли повідомити, що тут працюватимуть тільки вони. Один із них вийшов у тапочках нашого анестезіолога. На що наш лікар не засмутився і сказав «ви в моїх тапочках», а він нахабно відповів «я їх акуратно ношу».

Ми сподівалися розширити свою діяльність і в інших приміщеннях лікарні, тому що наших пацієнтів вивозили з лікарні на каталках і залишали просто неба. Орки і в усіх інших відокремлених відділах навели свій «порядок». Для нас не було місця.

Після цього ми вирішили піти з окупації і наступного дня нас там не було. Перед блокпостами зі смартфонів потрібно було видалити всі фото. Для історії не залишилося жодної картини. У госпіталі залишився і мій військовий щоденник.

Зараз більшість із нас працевлаштувалися в різних містах країни, а деякі лікарі пішли на фронт. Прикро, що частина колишніх колег залишилася в окупації і співпрацює з ворогом.

Я працюю в Запоріжжі і, на жаль, на кожне чергування ми отримуємо поранених бійців різного ступеня тяжкості. Незважаючи на труднощі, ці хлопці вражають мужністю та відвагою. У нашій перемозі впевнені як досвідчені, так і молоді двадцятирічні військові. Вони сповнені оптимізму. Продовжуємо наближати нашу Перемогу!

Спілкувалася Людмила СОВА

Видання підтримано Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» в рамках грантового проекту The Women in News від WAN-IFRA. Думки авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.